МАР'ЯНІВСЬКЕ БЛАГОЧИННЯ -

Новини

Оголошення

12 Январь 2012
11 Январь 2012
Усі оголошення

ПЕЧИХВОСТИ - це мальовничий куточок Волинського краю, якому в цьому році виповнюється 500 років. Це одне із тих сіл Горохівщини, на схід від якого проходить вододіл між басейном Чорного і Балтійського морів. Через Печихвости протікає річка Стрипа, яка впадає в Лугу, що є притокою Західного Бугу. Тихо дзюркочучи через село, вона, мов та ниточка, розділяє його на два боки зелених берегів.

Історія села почалась дуже давно. Перші поселення належали до часів палеоліту. На території села проживало слов'янське плем'я воли-нян. У Xст. воно ввійшло до складу Київської Русі.

У 1241 р. село зруйнували татари. У XIVст. Печихвости відійшли до Литовського князівства, а пізніше - до Польщі, де було запроваджене кріпосне право, і землі селян відійшли до фільварка польської пані. Із початком визвольної війни у Печихвостах відбулося повстання проти польських панів, селяни забрали своє майно і землі назад.

Перша згадка про Печихвости у «Літописі минулих літ», датується 1508 р., хоча достовірних історичних даних про село не збереглося.

З розповідей старожилів села, ще із часів монголо-татарської навали існує легенда, яка розповідає про походження назви «печихвости». Тоді українські села ставали неаби-якою поживою для ворогів. Поселення були погано укріплені, а зброї як такої, не було. Селяни озброювалися хто чим міг: вилами, кілками, сокирами - хоча і це не допомагало здолати кінні загони ворогів.

Під час одного з набігів місцеві жителі придумали новий метод боротьби із татарами. За вказівкою одного чоловіка, селяни поприв'язували бикам до хвостів палаючі факели - віхті. Худоба в паніці бігла вперед із палаючими хвостами, таким чином розганяючи ворогів, а люди йшли слідом і добивали покалічених татар. Такий ворожий табір був розбитий у лісі, біля урочища Дубина.

Тому старожителі вважають, що саме ця легенда і послугувала основою такої дивної назви села - печи хвости. Навіть пізніше, коли хотіли перейменувати Печихвости на Малинівку, люди відмовилися, зберігши незвичайну історію спасіння від ворогів.

Минав час, село розбудувалось, і люди звели дерев'яну церкву, яку згодом спалили татари. Віруючі не хотіли залишатись без храму, бо село без церкви, як сім'я без мами, і тому - будують другу в 1659 році.

Нове нещастя спіткало святиню: під час грози в церкву вдарила блискавка, і вона згоріла. У 1708 році поміщиця Тересса Гулевич на пожертви прихожан будує у Печихвостах дерев'яну Свято-Введенську церкву. У 1796 р. сюди було приписано 86 прихожан, 520 жителів. При храмі діяла церковно-парафіяльна школа. З 1892 р. в прихід Печихвостів були приписані села Стрільче і Полюхно. В кінці XIXст. село Печихвости Підберезівської волості Володимирського повіту мало 140 дворів і 1097 прихожан.

У 1931 р., коли на парафії служив священик Семен Кульчицький, в храмі проводився ремонт, під час якого все було розібрано аж до фундаменту.

Замінили старі трухляві підвали, в стінах поставили нові дошки; стара бляха була замінена на цинкову. Також на куполи поставили нові хрести.

Із розповідей відомо, що за 150 років у нашій церкві було 8 настоятелів; з 1862 р. - служив священик Костянтин Лотоцький; під час війни настоятелем був священик Олексій Кульчинський (1937-1963 рр.). Незважаючи на тяжкі для церков часи, наш храм не закривався. Богослужіння відправлялося церковно-слов'янською мовою як в недільні, так і у святкові дні. В прихід тоді входили села Стрільче, Полюхно і декілька хат Скабарівщини.

З 1966 р. настоятелем Свято-Введенської церкви був призначений священик Феодосій Чумак, який прослужив на цій парафії 39 років. Диякон Яків Пасецький із Миркова керував тоді хором - із вдячністю згадують парафіяни. Навчив нас багато піснеспівів, які ще и досі виконуються на кліросі - додають хористи. Деякі з них прославляють Бога своїм співом понад 50 років. 3 1996 р. регентом церковного хору стала Войтунь Віра Карпівна, яка із с. Полюхно, що за 3 км, доїжджає велосипедом до храму.

За радяньких часів церква пережила немало гонінь, влада утискувала її, як могла. Карали за те, що вінчалися, хрестили дітей, не дай Боже, вчитель побачить вас на службі у пасхальну ніч. Не дозволяли звершувати чин похорону в церкві, а тільки урочисто ховати на цвинтарі.

Але віруючі тягнулись до храму, як мурашки до мурашника. Натерпівся тоді і настоятель, який служив на декілька сіл: Пірванче, Стрільче, Підбереззя, Будячів, Матів, Полюхно і Печихвости.

Церква жила... робились ремонти, будувалось щось нове...

У 1990 р. була збудована біля церкви нова цегляна сторожка. За роки служіння батюшки Феодосія храм фарбувався ззовні 13 разів. Із 1992 р. з благословення владики Ніфонта відкрили церковну недільну школу, яка через 2 роки була перетворена у сільську. Того ж року на пожертви парафіян була замінена стара дерев'яна огорожа на залізну. У 1999 р. в пам'ять 2000-ліття народження Господа нашого Іісуса Христа було поставлено 2 пам'ятники - один біля церкви, другий у селі Полюхно. Пізніше, коли провели газ у село, зробили опалення і у храмі.

У 2006 р. було влаштовано озвучення. Також у селі обновилось дві ікони, одна в 2006 р. - у жительки Волошенюк Г, а друга у 2007 р. - у Сидорчук Н.

У 2008 році наш храм - пам'ятка містобудування і архітектури - святкував свій ювілей - 300 років. Четверте століття вона є окрасою, оберегом і гордістю села. Четверте століття церква першою зустрічає схід сонця і останньою поринає у сон, пам'ятає події, що пережила, тепер лише у молитві. У зв'язку із визначною датою, на пожертви благодійників, трудами прихожан і настоятеля, священика Андрія Юнчика, в церкві вдалося зробити потужний ремонт всередині і ззовні. Був відновлений вівтар, відреставрований, іконостас, що датується XVIIIст. і має історичну цінність. Пофарбована церква як всередині, так і ззовні, було придбано багато нових речей, а також відреставровано ті, що були у вжитку. Повністю замінили проводку, що є важливим фактором безпеки нашої дерев'яної святині. Навкруги церкви зрізано дерева, які за своїми літами під час вітру могли б пошкодити храм.

Доля кожної віруючої людини тісно пов'язана із церквою. І сьогодні йдуть до неї люди, щоб із Божим благословенням розпочати нове життя, йдуть охрестити дитину, провести в останню путь рідного. Йдуть, щоб почути Слово Боже - помолитись, очистити душу й тіло, з'єднатися в таїнстві Причастя із Христом.

Вже минає триста років, як Свято-Введенська церква є духовним осередком села, тією унікальною пам'яткою дерев'яної сакральної архітектури. Рік за роком пролітає час, поповнюється новими сторінками літопис Печихвостів, якому вже 500 років. Але храм був і залишиться духовним осередком, пам'яткою уже четвертого століття, яка єднає далеке минуле, теперішнє і невідоме майбутнє.

Назад до переліку